Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

Народився у родині багатого міщанина у Львові. Його предки були видатними постатями в історії Львова.

Вихованець і викладач Ягеллонського університету в Кракові, канонікримо-католицької капітули у Львові. Автор латинської хроніки «Зауваження про життя львівських архиєпископів», яка містить відомості про події в Україні, зокрема у Львові.

У 1704 p., після захоплення Львова Карлом XII, Юзефович небезуспішно виконував дипломатичну і посередницьку місії. Уривки з хроніки перекладені з польської і опрацьовані укладачем.

Образа дзвону

Під 1659 роком Томаш Юзефович записав таку історію.

Якось польська перекупка, почувши, як дзвонить великий дзвін Успенської церкви, якого в народі називали Кирило, сказала українській перекупці:

– О, як же грубо звучить ваш Серило!

Українка сприйняла те, як вона обізвала її дзвін, за особисту образу і собі збештала польку, вигукнувши:

– Якщо наш дзвін Серило, то ваш кафедральний Гаврило!

Слово по слові перекупки добряче пересварилися і врешті-решт постали перед судом.

Суддею на той час був консул Варфоломій Зиморович, який, вислухавши сварку обох жінок, видав такий вирок, звертаючись до польки:

– Слухай, жінко, щоб ти ніколи не важилася давати такого легковажного назвиська такому великому дзвонові, а під карою штрафу завше додавай титул «Пан Серило дзвонить!»

Почувши цей вирок, полька розсміялася, а українка втішилася так, мовби виграла справу.

Навіть духи покійних єпископів молилися за Львів

Вже кілька місяців 1648 року Львів жив у тривозі й чеканні облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпані, в пилюзі вояки, розбиті під Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й біженці. Місто наповнилося жіночим плачем, жидівським лементом і галасом збіглих вояків.

Усі церкви стояли відкриті навстіж денно і нощно, священики на зміну правили служби Господні. Побожні міщани цілі ночі проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомлені шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи.

Якогось ранку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох єпископів у святих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу і просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали.

А іншого дня на світанку з'явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.

Петро Алабін

(1824–1896)

У книзі «Чотири війни. Похідні записки» (1888) з великою симпатією описує галичан, яких він побачив, беручи участь в поході російської армії, що йшла придушувати революцію в Угорщині. П. Алабін згодом став відомим російським державним і громадським діячем, військовим письменником і журналістом.

Переклав укладач.

Галіція

1 травня 1849 р. через Волочиську митницю ми вступили в Австрію.

Багато хто з нас сподівався зустріти тут безліч предметів, які своїми різкими особливостями приємно урізноманітнили б наше трудове життя. Але край, через який ми йшли, був мовби продовженням Поділля і цілковито на нього схожим. Ті ж красиві краєвиди, ті ж плодоносні долини, грайливо прорізані відрогами Карпатського хребта і струмками, що мальовничо звиваються квітучими галявинами, вкритими надзвичайно буйною рослинністю і облямованими густими хащами кущів або перелісками різноманітних листяних дерев. І тут ті ж хати, що яскраво виблискують своєю білизною в тіні густих садів черешень і слив, що й у нас, на Поділлі; той же одяг чоловіків і жінок; та ж мова, традиції, звичаї, що й у подільського простолюду; те ж уніатське віросповідання, якого були змушені дотримуватися і жителі Поділля до незабутньої пори возз'єднання їх з нашою церквою.

Жителі міст, містечок, сіл збігалися натовпами дивитися на нас. Що глибше проникали ми в Галіцію, то привітніше зустрічали нас не лише селяни, але й інтелігенція. Офіцерів у Галіції оточували такою увагою, що ця привітна гостинність ставала іноді нам тягарем. Міщани один поперед одного просили нас до себе на квартиру, – явище, до якого нас зовсім не привчили походи по вітчизняних містах; у менш-більш заможного хазяїна офіцер знаходив приготовану для нього найкращу кімнату, свіжу воду, зручне ліжко, каву, закуску, а за чаєм товариство порядних людей, миле і, нерідко, дуже добірне.

Цей край густо населений і земля чудово оброблена, чим, по суті, вона і відрізняється від сусідньої подільської землі. На значному просторі не бачиш клаптика землі, на якому не було б слідів праці і зусиль людини; втім, за помірну навіть працю, тут природа, звичайно, і винагороджує сторицею. Край благословенний, схожий на найкращі куточки нашого Поділля і України, тільки в поліпшеному вигляді.

Дорогою на Лемберґ ми ночували в м. Єзерно (Озерна), в якому колись був оборонний замок, і минувши кілька гарненьких сіл, вступили в повітове місто Злочів, дуже живописне і чистеньке. Не доходячи міста, праворуч від дороги, посеред напівзруйнованих земляних укріплень, височіє древній замок Яна Собєського, якого він збудував за допомогою полонених турок і татар.

У Злочеві нас зустріли дуже гостинно: його люб'язні жителі навперебій прагнули передбачити найменше наше бажання. На чужій стороні дуже приємна подібна увага; приємно хоч на кілька годин поміняти бівуак на затишну вітальню, сиру землю на м'яку канапу і грубу балачку своїх товаришів на жваву бесіду вишуканого товариства.

Наступний нічліг ми мали у поважного ксьондза села Винники і здивувалися, як славно живуть в близькому сусідстві з нами духовні особи. У господаря поєдналося усе, що тільки можна забажати на сільському обійсті: дивовижний сад, наповнений квітами і